У його характері. — Якщо духовність включає контроль Духом (Ефес. 5:18), і якщо Дух прийшов, щоб прославити Христа (Ів. 16:14), тоді духовна людина виявлятиме Христа у своєму характері і діях. Прославляти означає показувати, виставляти або виявляти. Доказ, що Дух Святий контролює життя, не знаходиться у проявах Духа, а у виявленні Христа. Плід Духа (Гал. 5:22-23) є досконале зображення характеру Христа; тому духовний християнин виявлятиме любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віру, лагідність і стриманість. Це риси, які відзначатимуть його характер.

У своїй поведінці духовний віруючий наслідуватиме Христа. Сьогодні один з невірних поглядів у вченні про переможне життя принижує цю правду. Нам радять не наслідувати Христа, бо це втягає нас у боротьбу, яка належить до вчинків тіла; ми повинні просто дозволити Христу, щоб Він жив Своїм життям у нас. Справді ж, не потрібно вибирати один з цих поглядів, бо вони обидва є біблійні. Христос живе в мені, а що я живу в тілі тепер, — живу вірою в Божого Сина (Гал. 2:20). А мене слово Боже також закликає іти «слідами Його» (1 Петр. 2:21), та поводитися так, як поводився Він (1 Ів. 2:6). Певна річ, якщо Святому Духові дозволить людина виплекати в собі характер Христа, тоді вона своїм життям наслідуватиме Христа. Одним із найбільше корисних дослідів Євангелії є зауважити деталі життя нашого Господа, що їх ми, як Його послідовники, повинні наслідувати. Ось деякі пропозиції.

У Своєму земному житті і служінні Господь завжди виявляв милосердя (Матф. 9:36; 14:14; 15:32; 20:34; Марк. 6:34; 8:2; Лук. 19:41). Він постійно пропонував Свою поміч ще до того, як інші зверталися до Нього за поміччю (Марк. 8:7; 12:15; Лук. 13:12-13; Ів. 5:6), допомагаючи в їхніх фізичних і духовних потребах (Ів.6). Він ішов до людей, щоб принести їм Божу звістку (Матф. 4:18; 9:35; 15:10; Марк. 4:1; 6:2; Лук. 4:14), і Його служіння благословляло серця слухачів (Лук. 24:32). Таємницю такого публічного служіння знаходимо в Його особистому житті, бо наш Господь знав і вживав Слово Боже (Матф. 4) та постійно мав спільність із Своїм Небесним Отцем через молитву (Матф. 14:23; Марк. 1:35; Лук. 5:16; 6:12; 9:18, 29; 11:1).Оце деякі деталі зразка, за яким духовний християнин повинен формувати своє власне життя, щоб слава Господня відсвічувалася в ньому. Духовний християнин має Христоподібний характер і виявляє його у своїй Христоподібній поведінці.

У його знанні. — Тверда страва Слова Божого належить дорослим християнам (Євр. 5:14), і ап. Павло очікував від коринтян, після чотирьох чи п'яти років їхнього християнського досвіду, їхньої здатності сприймати тверду страву Слова. Молоко Слова є для немовлят у Христі, і ап. Павло не докоряв коринтянам, що вони споживали молоко після свого навернення. Але коли їхня дієта продовжувала складатися тільки з молока, то він, як автор Послання до Євреїв, соромив їх, як недосконалих християн. Що є страва правди? Звичайно, Біблія не наліплює ярликів на уривки Слова Божого — молоко або м'ясо, — а тому-то не легко відповісти на це питання. Одначе, один предмет ясно визначений як м'ясо, а це та справа, яка пригадувала авторові Послання до Євреїв про нездібність його читачів розуміти те, про що він писав. Тим предметом є правда про Мелхиседека і його священство (Євр. 5:10-11). Оце приклад із самої Біблії про м'ясо Слова, і його можна справедливо зужити, як мірило духовності. Що ви знаєте про Мелхиседека? Чи ви знаєте про нього більше тепер, ніж рік тому? Загально визнано, що це не є легка доктрина, але мірильна доктрина для визначення стану прогресу у знанні Слова Божого, що є необхідною характеристикою дійсної духовності.

У його стосунках. — Духовний християнин виявить принаймні два основних стосунки протягом свого життя. Перше — це стосовно вдячності. «Дякуючи завжди за все Богові й Отцеві в ім'я Господа нашого Ісуса Христа» (Ефес. 5:20). Це нагадування слідує за наказом наповнятися Духом (в. 18) і є однією з характеристик Духом наповненого життя. Це має бути всеосяжними стосунками у житті віруючого. Це треба застосовувати кожного разу (завжди) і в усіх ситуаціях (у всьому). Жодний час і жодна обставина не звільняють від цього. Це означає, що бурчання, дразлива критика, незадоволення і т.п. не характеризуватимуть духовного християнина. Це не означає, що він ніколи не буде задоволений у відповідальному виконанні побожного бажання. Чи що він ніколи не повинен критично ставитися при дослідженнях (Филип.1:9-10). Але ставлення, яке зневажає Бога за те, що нам не подобається, або що Бог може виявити Своє незадоволення нами, не є характеристикою дійсної духовності.

Інше ставлення, що характеризує духовного християнина, за словами ап. Павла, «зберігати єдність духа в союзі спокою» (Ефес. 4:3). Це не є цілком позиційна справа, цебто це стосується не лише до єдності у тілі Христа, яку Дух Святий здійснив через охрищення кожного віруючого у тому тілі (1 Кор. 12:13). Це правда, що ми ніколи не могли б утворити самі такої єдності, але нас закликається докласти зусиль, щоб її зберегти. Уже той факт, що вживається слово «зберігати», показує, що Дух створив єдність, але уже той факт, що там також є напучування, зобов'язує, що ми не повинні розривати тієї єдності. Цілком зрозуміло, що є багато проблем у практиці зберігання єдності Духа між віруючими, яких я знаю, і так само з віруючими, які знають мене. Однак, як би тут важко не було, це є вимога духовності.

Саме брак таких взаємин викликав Павлове гостре обвинувачення коринтян (1 Кор. 3:1-7; пор. 1:12-13). Між віруючими у Коринті, які мали б спільно поклонятися, повстало розділення. Утворилося аж чотири партії (1 Кор. 1:12). «Павлова партія, можливо, була чисельною, і складалася з віруючих, які навернулися через Павла і продовжували бути йому вірними. Але, як часто буває, вони, здається, вважали себе більш Павловими, ніж Павло того і бажав, неприязно висловлювалися про інших талановитих працівників, чим спричинилися до приниження слави Христової. «Аполлосова партія» (Дії 18:24-28) теж мала навернених через Аполлоса, а також тих, які перейшли на його сторону через його добропорядну поведінку й красномовні проповіді. Деякі, можливо, пішли за ним тому, що вони вважали його навчання більш досконалим, ніж Павловий простий спосіб проповіді Євангелії, або ж їх привабив його культурний рівень поведінки. «Петрова партія», безперечно, складалася з консервативних єврейських віруючих, які згуртувалися навколо героя П'ятидесятниці. Із «Христовою партією», можливо, було найтяжче миритися, бо ця група гордилася, що вони були Його послідовниками, а не лише учнями якої-небудь людини. Вони були гностиками перед гностицизмом і, безперечно, величалися перед усіма своєю духовною перевагою. Ось у такому стані, взаєминах і діяльності ап. Павло без вагання назвав їх «тілесними»(1Кор. 3:3), бо вони розірвали єдність Духа.

Проте єдність є ділянкою, в якій потрібно дуже обережно і зрівноважено мислити, бо не кожне розділення вважається злом, і не всі об'єднання самі по собі справедливі. У тім самім Посланні (11:19) ап. Павло сказав: «Бо мусять між вами й єресі бути, щоб відкрилися між вами й досвідчені».

Іменник «єретик» ужитий тільки один раз у Новому Заповіті (Тит. 3:10), але іменник «єресі» ужитий два рази (тут і в Гал. 5:20, де дія засуджена, як учинок тіла).Слово означає навмисний вибір для себе, що закінчується поділом групи. Хоч єресь є вчинком тіла, який часто виконується тілесним християнином, але він може послужити для добра, щоб ті, які впали в єресь, виявили себе в церквах. Але єресь, здається, поєднується з помилкою, яка, в свою чергу, викликає поділ. У таких випадках єретикові треба пояснити правду два рази, а тоді, при його впертості, відректися від нього (Тит. 3:10). Частина розділеної групи, що не пішла за єретиком, повинна продовжувати працю Господню. Отож, щоб зрівноважити 1 Кор.3:1-5 і 11:19, ми можемо зробити такий висновок: Розділення, що викликають єресь, можуть бути корисні й потрібні, але розділення в ім'я особи є тілесні.

Із другого ж боку, деякі аспекти єдності треба уважно обміркувати. Адже єдність не обов'язково означає велич. Єдність церкви, очевидно, не була розірвана, коли учні були розпорошені переслідуванням (Дії 11:19). Єдність була між Церквою в Єрусалимі і Церквою в Антіохії, хоч географічно вони були розділені (Дії 11:22-23). Єдність виявилась у багатьох Церквах, які приймали уділ у збиранні засобів для допомоги святим (2 Кор. 8:1). Єдність церкви у часи Нового Заповіту не була порушена тим фактом, що в місті було декілька церков, які збиралися по домах, розташованих у різних частинах міста. Справді, у нас виникає враження з Нового Заповіту, що Господь віддавав перевагу меншим громадам, ніж одній великій громаді в одному місці. І там, здається, не бракувало сили, хоч ті громади були невеличкими.

Крім того, висловлювання особистих переваг, або уживання різних процедур не обов'язково порушує єдність церкви. Чесну різницю поглядів можна висловити у межах союзу єдності тіла Христового.

Два основні ставлення, які мусять характеризувати дійсну біблійну духовність, є вдячність завжди і в різних обставинах та збереження єдності у тій частині тіла Христового, в якій я живу й якою цікавлюся, з усіма пов'язаними з ними умовами.