Звичайно, вiруючi люди свiдкують, що вони спасеннi, а це сильно сердить тих, хто самi нiколи ще не пережили цього досвiду. Вони таку заяву вважають за самообман, за зарозумiлiсть та за лицемiрство. Один iз моїх знайомих iз насмiшкою сказав, щоб йому показати ту «машинку», яку можна було б приложити до грудей людини i яка могла б, немов термометр, показати, чи дана особа спасенна, чи нi. Для того мого знайомого мертва машинка бiльше авторитетна, нiж свiдчення живої та свiдомої людини, яка досвiдчила ласку спасiння в своїм серцi. Людина мусить же знати, що з нею сталося, коли вона навернулася до Бога. Бо ж добрий Бог не може залишити людину в темрявi в такій важливiй справi, як спасiння.

Ось, наприклад, вiд неспасенної людини вимагається, щоб вона навернулась до Христа. А Христос сказав передусiм: «А того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть!» (Iвана 6:37).

Отже, хто ж це має прийти до Христа? Може, добрi та святi? Нi! Спаситель Сам вiдповiдає: «Я не прийшов кликати праведних, але грiшникiв до покаяння» (Марка 9:13).

I ось, коли ми бачимо, що той чи iнший грiшник, почувши заклик Христа, йде до Нього, падає перед Ним на колiна, кається, визнає свої грiхи та благає прощення, то, як ви думаєте, прийме його Iсус Христос, чи вижене геть?

Кожна щира людина скаже, що, безперечно, прийме, бо ж Вiн так обiцяв. Гаразд, але якщо людина прийнята Спасителем, то це ж i означає, що вона спасенна. То чому ми мали б ще сумнiватись? Хiба обiтниця Христа не є вистачальним «термометром», який вказує, що той грiшник, який пiшов до Спасителя по спасiння, не може ж залишитися з порожнiми руками. Тiльки недовiрки, якi не знають Спасителя, можуть мати сумнiв, чи то Вiн прийме грiшника, чи нi? Для вiруючих же обiтниця Христова — це закон. Сумнiв може бути тiльки щодо грiшника, чи його прихiд до Христа був щирий i чи вiн прийняв вiрою дар спасiння, чи нi? Але це видно стає в життi з плодiв покаяння.

Навiть звичайний батько, коли його покине злочинний син, але потiм покається i вернеться, визнає свої грiхи i в сльозах благатиме пробачення, то чи той батько не простить йому, чи вижене геть? То як же мiг би не простити грiшниковi Добрий Бог, Який любить грiшника, хоч i не любить його грiха; Який кличе того грiшника через Своє Слово, жде на його прихiд i обiцяє, що не вижене геть? Про ту отцiвську любов Бога та про факти, що Вiн приймає грiшникiв, показав нам Спаситель на прикладi блудного сина. Тому, маючи таке упевнення з боку Господа, ми непохитно вiримо, що коли грiшник приходить до Бога щиро та з покаянням, то Господь його не вижене, а прийме, — то значить спасе його.

Далi читаємо ще такi слова: «Так бо Бог полюбив свiт, що дав Сина Свого однородженого, щоб кожен, хто вiрує в Нього, не згинув, але мав життя вiчне». «Хто вiрує в Сина, той має вiчне життя» (Iвана 3:16, 36).

Отже, знову та сама яснiсть: «Кожен, хто вiрує, має життя вiчне». Тому, коли ми бачимо людину, яка довiрилась Христовi, всiм серцем визнала Його за свого Спасителя, повiрила у вистачальнiсть Христової жертви за її грiхи й вiрить, що кров Христа очистила її вiд усякого грiха за Писанням, то чи мiг би Бог таку людину обманути й не дати їй обiцяного вiчного життя? Якщо Христос каже: «Хто вiрує в Сина, той має вiчне життя», то як можна казати: «А от i невiдомо, чи має?» Це ж означало б робити Христа неправдомовцем. Але якщо людина за вiрою в Христа має вiчне життя, то вона є спасенною.

Отож, iснує три основних джерела, з яких ми довiдуємось про все, що нам треба знати про себе, про Бога та про Божу правду. Насамперед Боже Слово подає таку iнформацiю: «Хто вiрує в Сина Божого, той свiдчення має в собi. Хто не вiрує Боговi, той учинив Його неправдомовцем, бо не вiрив у свiдчення, яким свiдчив про Сина Свого. А це свiдченя, що Бог життя вiчне нам дав, а життя це — у Синi Його. Хто має Сина, той має життя; хто ж не має Сина Божого, той не має життя» (I Iвана 5:10-12).

Звертаємо увагу на слова: «Хто вiрує…, той свiдчення має в собi». Iнакше кажучи, вiруюча людина знає, що з нею сталося, коли вона довiрилася Христовi. Це подiбне до тяжко хворої людини, яка звернулася до доброго лiкаря, i той вилiкував її. I ось людина встала з лiжка, почала ходити й робити. В неї з’явився добрий апетит, на лицi з’явились здоровi рум’янцi, вiдчулася сила, й людина взагалi стала почувати себе добре. То скажiть, що це було б: уява, самообман чи дiйсне видужання? I чи буде така людина знати, що вона дiйсно видужала?

Ясно, вона мусить знати, та й усi з оточення бачать i знають, що вона таки справдi видужала. Бо бувають випадки, що хвора людина з гарячки зривається з лiжка, кудись бiжить, щось хоче робити, але нараз падає в знемозi або млiє.

Так буває й духовно. Людина нiби кається, ледве не падає в iстерику, нiби духовно встає й навiть щось хоче робити для Господа, але нараз падає знову в тi самi грiхи, в яких вона й була. Бо це було не дiло вiри, а нервове збудження; не покаяння, а гарячка. Але коли людина свiдомо та з довiр’ям приходить до Iсуса Христа, то Вiн вилiкує її. Бо духовну хворобу можна порiвняти з тiлесною. Сам Спаситель сказав: «Лiкаря не потребують здоровi, а слабi» (Луки 5:31). Христос — це всемогутнiй Лiкар. Вiн цiлком вилiковує душу, якщо людина довiриться Йому. Земнi лiкарi не є всемогутнi, не можуть чинити чудес, а проте люди їм довiряють. Ось так довiртесь Христовi. Вiн дасть вам духовне здоров’я, силу Святого Духа, й усi вiдразу побачать по вашiй поведiнцi, по ваших словах i дiлах добрi ознаки уздоровленої душi. Тому ясно, чому написано, що вiруючий має свiдчення в собi. Такiй людинi навiть не треба свiдчити устами, бо кожен її рух, усе її єство свiдчить, що це вже не та нечестива та хвора людина, якою вона була, а це нова, вiдроджена та свята людина.

Друге джерело, з якого ми все знаємо щодо духовного життя, — це Боже Слово. Ось у ньому написано: «Оце написав я до вас, що вiруєте в iм’я Божого Сина, щоб ви знали, що ви, вiруючи в iм’я Божого Сина, маєте вiчне життя» (I Iвана 5:13).

Отже, написано, щоб ви знали, що маєте вiчне життя. Значить, можна знати, але треба вiрити тому, що написано. Ось що про Святе Писання написав апостол Павло: «I ти знаєш з дитинства Писання Святе, що може зробити тебе мудрим на спасiння вiрою в Христа Iсуса. Усе бо Писання Богом надхнене й корисне до навчання, до докору, до направи, до виховування в праведностi, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго дiла готова» (2 Тимофiя 3:15-17).

Ось яку велику роль вiдiграє Писання. Хто на ньому виховує свiй свiтогляд і свою душу, той знає, що вiн має, i знає, що треба робити, щоб бути досконалим.

Третє джерело таке: «Цей Святий Дух свiдчить духовi нашому, що ми дiти Божi. А коли дiти, то й спадкоємцi» (Римлян 8:16-17).

З цього бачимо, що не тiльки власне вiдчуття духовного здоров’я i не тiльки власна вiра людини в Боже Слово дають данiй особi упевненiсть, що вона спасенна, але й Святий Дух свiдчить нашому духовi, що ми дiти Божi. А коли дiти, то й спадкоємцi. Спадкоємцi чого? Ясно, що спадкоємцi того, що має Бог Отець. Отже, сюди включається не тiльки спасiння та вiчне життя, а все, чим Бог володiє. Це справдi вже перевищує розум, але це логiчний факт, який пiдтверджений багатьма мiсцями Святого Писання. Ось процитуємо тут ще одне мiсце: «А ми прийняли духа не свiту, але Духа вiд Бога, щоб знати про речi, вiд Бога дарованi нам» (1 Коринтян 2:12).

Але сумною правдою є також те, що цього всього не можуть знати тi люди, якi того самi не дослідили. Хто нiколи до Христа не приходив, нiколи серйозно й свiдомо перед Ним не покаявся й не мав з Ним спiльності, нiколи правдивою й живою вiрою не вглиблювався в Боже Слово i, накiнець, хто нiколи не мав у серцi Святого Духа, той не може знати всiх тих духовних переживань. Вони для нього фiкцiя, майже не iснують — так, як для слiпого не iснує свiтло, а для глухого — звуки. Тому-то таким людям хотiлося б мати такий термометр чи машинку, якi відзначали б, хто спасенний, а хто — нi. Такою машинкою є наша вiра, а назовнi — наше життя.

Далi, людину можна також пiзнати, чи вона спасенна, якщо вона має любов до Бога. Ось як про це говорить апостол Iван: «Що ми любимо Божих дiтей, дiзнаємось з того, коли любимо Бога i Його заповiдi додержуємо. Бо то любов Божа, щоб ми додержували Його заповiдi, Його ж заповiдi не тяжкi» (I Iвана 5:2-3).

Отож, любов до Бога є ознакою Божої спасенної людини. А знову ознакою тiєї любові є дотримування Божих заповiдей, що являють собою Його волю, виявлену в Божому Словi. Тому ясно, що хто любить Бога, той любить i Його Слово та намагається пiзнати Його волю й чинити її. Бо любов не може бути бездiяльна, це найбiльше активне почуття. Тому любляча Бога особа постiйно шукає нагоди, щоб засвiдчити про Бога та прославити Його; вона буде поширювати й боронити правду Божу та, взагалi, буде робити Боже дiло.

Iснує ще й така ознака, як спокiй. У Божому Словi написано: «Прийдiть до Мене, усi струдженi, — i Я вас заспокою. Вiзьмiть на себе ярмо Моє, i навчiться вiд Мене… i знайдете спокiй душам своїм» (Матвiя 11:28-30).

Чи то дiйсно так, як Христос обiцяв? Чи може Вiн дiйсно дати людинi спокiй? Усi ж розумiють, що спокiй там, де iснує гарантія вiд рiзних небезпек. Якщо людина не знає, чи вона спасенна, чи нi, то чи може вона мати спокiй? Нiколи! Бо ж кожна небезпека для життя сповнює таку людину жахом можливої погибелi в пеклi. Нi, спокiй може мати тiльки спасенна людина, яка знає, що вона спасенна. А той святий спокiй явний i для iнших, а тому вiн являє собою доказ, що така спокiйна душа є спасенна.

У Божому Словi ми читаємо ще такий вислiв: «Учинiть гiдний плiд покаяння» (Матвiя 3:8). Отже, саме покаяння ще не доводить його правдивості. Бувають типи, якi так артистично каються, навiть iз справжніми слiзьми, що кого хоч ошукають, але не Бога. Покаяння мусить принести плiд, цебто эвiльнити людину вiд того, в чому вона каялася. Вiзьмiмо конкретнi приклади. Ось людина кається в п’янствi, в розпустi, в злодiйствi та в iнших грiхах. I ось плiд: людина стала тверезою, цнотливою, доброчинною. Час минає, а та людина не повертається в те «болото», з якого Господь спас її. То це значить, що покаяння було правдиве й принесло правильний плiд. Плодом покаяння є не тiльки звiльнення вiд грiхiв, а також ревне старання робити протилежне грiховi, цебто робити дiла, любi Господевi.

Коли ми таку докорiнну змiну бачимо в людинi, то про що це свiдчить, як не про те, що та людина спасенна, — бо вона щиро покаялась, i Бог їй простив, вiдродив i освятив її.

Або ось ще така ознака спасенних людей, записана в Бiблiї, а вона бринить так: «До святих, якi на землi, що шляхетнi вони, — до них все жадання моє!» (Пс. 15:3).

Наше народне прислів’я окреслює цю саму iдею так: «Свiй до свого!» I це зрозумiло. Кожного тягне до людей за його природою. Тому й деякi мудрецi казали: «Скажи, хто твої друзi, а я скажу, хто ти». Коли людину тягне до святих, значить i вона свята. Злодiї, вбивцi, п’яницi, гуляки та злочинцi втiкають вiд святих або переслiдують їх. Хiба що такого грiшника мучить сумлiння й вiн шукає полегшення або шукає спасiння, — тодi й вiн пiде до святих, бо тiльки в них можна знайти пораду та духовну допомогу.

Тому вiруючого християнина можна пiзнати по тому, до кого вiн хилиться. З ким вiн має спiльнiсть i дружбу, та в якому товариствi вiн добре себе почуває. Якщо людину тягне до святих, то це свiдчить, що й вона така. I, навпаки, нехай людина вдає невiдомо якого побожного, але якщо вона з приємнiстю перебуває в товариствi нечестивцiв, то такою є й вона сама. Отже, це досить виразна ознака, за якою можна пiзнати спасенну особу.

Або вiзьмемо до уваги ще такi слова Святого Письма: «Для всiх я був усе, щоб спасти бодай деяких!» (I Коринтян 9:22).

Отже, спасати людей вiд духовної погибелi — це iдея абсолютно чужа для фальшивого християнства. А це ж останнiй наказ Господа Iсуса Христа для християн, який дослiвно бринить так: «Iдiть по цiлому свiтовi, та всьому створiнню Євангелiю проповiдуйте! Хто увiрує й охриститься, — буде спасений, а хто не ввiрує — засуджений буде! (Марка 16:15-16).

Поки християни самi були спасеннi, вони несли цю звiстку спасiння й iншим, але коли християнство вiдпало вiд Христа та зiйшло на дорогу загину, то Євангелiя спасiння замовкла. Бо як неспасеннi люди будуть проповiдувати спасiння, якщо вони не пережили його? Вони дивуються i сердяться, коли вiруючi люди проповiдують їм Євангелiю чи свiдкують про Iсуса Христа. Вони кажуть, що цим повиннi займатися священики, маючи на думцi своїх священикiв, якi також неспасеннi, а тому також не проповiдують Євангелїї спасiння. Священством, за наукою святих апостолiв, є всi вiруючi християни й усi вони мають обов’язок проповiдувати спасiння (I Петра 2:5, 9; Ефесян 4:11-12; Об’явлення 1:5-6).

Отже, ми можемо пiзнати спасенних осiб по тому, що вони й iнших намагаються привести до джерела спасiння, цебто до Христа. Неспасеннi люди байдуже ставляться як до свого власного спасiння, так i до спасiння iнших. Вони нiколи й не згадають про нього, а це ж найголовнiше в життi. Бо якщо Сам Бог зацiкавлений цiєю справою й послав Свого Сина, щоб спасти людей, то хiба це не доказ, що це найголовнiша справа на свiтi? То як же тi, що самi скористалися зо спасiння, могли б мовчати про спасiння? Це ж був би непростимий злочин. Треба згубити сумлiння, щоб дивитися, як люди один за одним iдуть до погибелi, й не остерегти їх i не вказати їм шлях до Христа та на можливiсть спасiння. I це є одна з найвиразнiших ознак, за якими можна пiзнати спасенних осiб.

Накiнець, закiнчуючи цей роздiл, звернемо нашу увагу ще на одну ознаку, по якiй можна пiзнати спасенну особу. Про це читаємо в Бiблiї так: «По їхнiх плодах ви пiзнаєте їх» (Матвiя 7:16).

Ось так i люди. Хоч вони були створенi добрими, але через грiх здичавiли та їхнi плоди дуже недобрi. Їм треба зрiзати оту свiтську корону свого «Я», а прищепити в душу нове єство, зразок з Господнього саду, й тодi вони стануть Божими деревами та принесуть плiд Святого Духа.

Кожна людина за своєю природою є грiшна й мертва для Бога, слухається сатани й є дитиною гнiву, цебто диким деревом з поганими плодами. Але Бог може оживити її, спасти й цiлком перемiнити її життя, призначення й долю. При наверненнi до Бога в людинi оживає й починає дiяти її вiра, яка цiлком змiнює її свiтогляд. Яка та людина не була б перед тим, вона змiнюється до невпiзнання й починає приносити добрi плоди, по яких ми й пiзнаємо, що їй Господь прищепив нове єство й пересадив її до Свого саду, яким є Його Церква.

А це ж ясно, що над ким Господь проробив цю «операцiю щеплення» й що така людина почала приносити добрi плоди, то це показує, що та людина спасенна.